Синдром літургійного недбальства

Церковне вчення з давніх-давен проголошує, що Літургія – це серцевина життя Церкви, як цілої Вселенської, так і кожної із помісних християнських спільнот. Немає більш важливої церковної чинності у цьому світі, ніж богослужіння, – прослава Триєдиного Бога. Богослужбове життя Церкви – це не лише здійснення найвищого покликання всього сотворіння до прослави свого Творця, але також і джерело та основа життя й ідентичності самої Церкви Христової, котра народжується з Літургії, особливо ж з її вершини і повноти – Євхаристії, й котра саме як літургійно-євхаристійна спільнота провадить всю свою діяльність у світі: служіння любові, проповідь Євангелія, навчання істинної віри, тощо.

Надзвичайно важливо усвідомити цю подвійну роль Літургії – як священнодійства у якому і через яке Господь творить Свою Церкву, та як чинності, відправляючи яку, ми отримуємо в дар свою ідентичність як християни, ідентичність церковну, богословську, обрядову, пасторальну… I тоді як перше – саме життя Церкви, шо дається нам через богослужіння – є безумовним і абсолютним благодатним даром Божим, до якого людина не може нічого додати, то друге – наша церковна самобутність – вже прямо залежить від того, як ми ставимося до служіння Літургії. Від того, чи намагаємося з усіх сил виконувати її на належному рівні, чи ідемо шляхом мінімалізму. Тут, здається мені, й існує у нашій Церкві поважна проблема, що безпосередньо стосується нашої церковної і богословської ідентичності. Саме цій проблемі я присвячую ці роздуми.

Проблему цю можна означити як певну надмірну недбалість та байдужість до якості літургійного життя нашої Церкви. Зразу ж зауважу, що не маю наміру торкатися таких складних і делікатних питань як духовний та інтелектуальний рівень священства, справа “східної” чи “західної” орієнтації у богослужбових розбіжностях, отреби певної літургійної реформи, тощо. Натомість хотів би сказати декілька слів про такі, здавалося б деталі, як естетика богослужіння, його належне мистецьке оформлення, збереження “традиційного” обличчя слов’янсько-візантійської літургійної традиції, та її справжнього богословського і духовного змісту. Саме у цих питаннях я вбачаю величезну проблему, що існує у нашій Церкві, проблему, яка стає тим небезпечнішою, що, здається, переважна більшість духовенства (не кажучи вже про мирян) навіть не усвідомлює її існування.

Зрозуміло всім (і вже навіть набридло слухати), що наша Церква за часи радянського лихоліття не мала можливості розвивати свого богослов’я, а тому бракує людей, шо могли би компетентно розбиратися на таких тонкощах як сакральне мистецтво, переклади богословських термінів, традиційний літургійний спів і т.д. Однак не слід також абсолютизувати цієї нестачі компетентних людей, бо все такі вони є, хай і не багато, хай і не з найвищем рівнем спеціальної освіти, проте є. Але чомусь не дуже чути їх голоси бодай там, де вони могли би пролунати і змінити назагал невідрадне становище на краще. Боюся, що справа тут не тільки і не стільку у відсутності спеціалістів (мовляв, ще не встигли виховати), скільки у певній дуже небезпечній тенеденції, що запанувала у середовищі більшості клиру, єрархії, та навіть і науковців – тенденції, яку я, може дещо занадто полемічно, назвав “синдромом літургійного недбальства”. Полягає ця тенденція в легковаженні всім “занадто богословським”, “естетичним” чи “надміру традиційним”. У ці три, зрештою, умовно вибрані категорії, (їх можна було би назвати і більше) вміщається все те, чого для мнимої зручності, свідомо чи не дуже, бажають просто позбутися, викинути із літургії і церковного життя взагалі.  Перше (“занадто богословське”), це те, чого “люди не зрозуміють”…; друге – лише об’єкт естетичного милування групки перебірливої інтелегенції; третє – взагалі пережитки минулого, які дивно, що ще комусь приходить на думку згадувати у нашу модерну епоху… тобто всім тим, що прихильники такої тенденції вважають “несуттєвим” для Літургії або незрозумілими і зайвими для людей (це, мовляв, не завжди зрозуміло і самим богословам).

Всі ми занємо, що ікона це краще, ніж барокові картни на релігійні теми (це у кращому випадку), однак не видно якихось серйозних ініціатив на церковному рівні до справді церковного відродження іконопису. Софріно

Багато хто теорертично погоджується з тим, що Бортнянський і Ведель (це знову ж таки – в ідеалі) – для концерту, а не для храму, а у всіх без винятку храмах УГКЦ як звучав так і далі звучить “вальсовий” спів барокової доби, чи взагалі якесь неймовірне еклектичне поєднання усього, що попало – від італійського Ренесансу до мало що не естрадних пісень. А традиційного доброго церковного співу, історично притаманного нашій церковній традиції так і не чути. I не чути не наразі, а в принципі, бо формування регентів у цьому напрямку не передбачається програмою.

Ми багато говоримо про розвиток нашого “східного католицького богослов’я”, а навіть і про потребу розвивати богословську освіченість мирян, яка, мовляв колись була на високому рівні у Східній Церкві. Однак при цьому ми забуваємо, що головним джерелом богословської формації церковного люду у древності були богослужбові тексти, з яких черпали практично всі догматичні та духовні пізнання. Сьогодні наші вірні, по-перше фактично позбавлені можливості чути ці тексти в церкві (знайдіть мені у Львові храм, де відправляється Вечірня, Утраня за уставом, з усіми їх частинами), де вірні можуть чути ці тексти та розуміти їх. А окрім того, якість наших літургійних перекладів часто (хоч не завжди) така, що мені не надто хотілося б опинитися на місці того “богослова”, догматичні та духовно-аскетичні пізнання якого сформувалися на грунті цих перекладів із їх часто подивугідною непослідовністю, термінологічним різнобоєм, стилістичною профанацією, а іноді й відвертими грубими богословськими ляпсусами. (Втім, любителі “простоти” і сучасності тут знову ж таки можуть закинути, що нічого “суттєвого” в тих перекладах не змінено, а йдеться знову ж таки про певні, другорядні “богословські тонкощі”, естетичну манірність та “традиціоналізм”).

Всі ми любимо говорити про красу “нашого обряду” (це словосполучення стало настільки затасканим і його вживають настільки широко, що вже годі й зрозуміти, який це обряд “наш”), але спробуйте знайти у Львові храм, де б реально можна було охрестити дитя через занурення, як приписи того “нашого” обряду велять. Я розумію пов’язані із цим труднощі (потреба баптистерію, відповідного приміщення і підігріву), але невже ці труднощі настільки непереборні, що за 12 років вільного існування Церква так і не змогла з ними собі порадити. А може не схотіла? – Мовляв, “не суттєво”, можна і без цього, та й занадто “традиційно” як на XXI ст.

Подібні настанови, безперечно, знаходять пояснення у нашому минулому, з його т. зв. “латинізацією” і затраченням нашої церковної ідентичності. Створення штучної прірви між богослов’ям і духовним життям церковного люду; чіткий поділ на “суттєве” і “несуттєве” у богослужбовому житті (першого з якого слід було “під тяжким гріхом” дотримуватися, як якогось майже магічного акту, що забезпечував “важність” того чи іншого Таїнства, а друге можна було спокійно проігнорувати як “звичайний обряд”, що часто й робили при якійсь потребі чи й без); нехтування естетичним, як чимось нижчим за духовне і майже протиставленим до нього; юридично мінімалістичний підхід до літургійних чинностей – все це було притаманне реакційному томізмові ХVI – 1-ої пол. XX ст. та іншим течіям західної філософсько-богословської думки Нового Часу, a звідти перекочувало і в нашу богословську ментальність, яка тоді не мала свого імунітету проти цих впливів. Однак існування такої тенденції сьогодні, нажаль, не видається простою інерцією, що залишилася з минулого нашої Церкви. Радше навпаки, це скоріше загрозлива перспектива майбутнього, бо на що ж краще можна сподіватися, якщо все менше молодих священиків, семінаристів та церковних лідерів виховується т

Тому, мої подальші роздуми звернені насамперед до них. Небезпека і навіть трагедія у тому, що вирішення цієї проблеми – не просто справа часу (мовляв, виховаються нові люди, і тоді все піде на краще). Радше навпаки – справою часу є лише поглиблення цією кризи і її все більш патологічне загострення, бо в таких справах час працює проти нас. Слід усвідомити, що сьогодні вірні назагал, і молоде покоління зокрема, фромується у такій незадовільній літургійній атмосфері, виростає у ній. А це означає не лише, що ми втрачаємо дорогоцінну можливість для належного духовного, богословського і літургійного формування нашої Церкви сьогодні, але й унеможливлюємо (чи принаймі, надзвичайно утруднюємо ) його на завтра. Перевиховати людину завжди набагато важче, ніж її відразу добре виховати.

Я не літургіст

Собор на суспільні теми – це надзвичайно важливо. Однак вважаймо, щоб ми, виходячи на широкі роздоріжжя нашого суспільстав проповідувати і запрошувати суспільство/світ у храм, самі того храму за плечима у себе не втратили через недбальство і профанацію. Бо може виявитися, що запрошені прийдуть, а ввести їх не буде у що, бо наш Храм перетвориться у той самий “світ” із якого запрошені вийшли.