Раша, гудбай!

Цікавий і дуже повчальний для мене досвід. Був у мене в Фб-френдах один "російський церковний інтелігент". Чоловік розумний, освічений, християнин, богослов, а-ля ліберал. Але час від часу кидав в"їдливі зверхні пости на українські теми: то хохлами обізве, то на "насильницьку українізацію" наїде, то йому російської мови в Севастополі бракує, то покепкує собі зі "свидомых", то поприколюється над "древніми украми"... Спочатку це викликало у мене чисто культорологічний інтерес і бажання доброзичливо дискутувати - все ж людина інтелігентна, може просто чогось не розуміє, має якісь стереотипи. Все ж таки "буття визначає свідомість"...
Однак всі дискусії (не лише зі мною, він людина доволі знана в неті, тож опонентів мав доволі) йшли в руслі "хто зі мною не погоджується, той обмежений націоналіст". А коли аргументи припирали до стіни, то відбувався перехід на особисті наїзди, або "зіскакування" з теми - типу, мій ФБ, що хочу, те і пишу, кому не подобається - розфренджу. І такий зверхній стьоб... Коли, боронь Боже, йому відповідали тим самим, він страшенно ображався до глибини своєї інтелігентної душі. Воно б усе не вартувало виїдженого яйця - чи мало "исконников" в інтернеті "подвизається"... Лише одне велике АЛЕ: цей чоловік - однин з найпомітніших, "найпередовіших" і найвідкритіших сучасних християнських письменників, публіцистів, зрештою православних публічних людей в РФ. Зі своїми здоровими поглядами, цікавими підходами, назагал позитивним духом. Якщо говорити про "загоєння ран минулого", "налагодженння діалогу між інтелектуалами", "національне примирення", то з російського боку можна говорити хіба з такими людьми. Тобто я так думав досі.  Для мене ФБ контакт з ним був своєрідним case study (окрім професійного богословського інтересу і симпатії), як налагоджувати контакт з нормальними людьми "з того боку", бо діалог і контакт завжди кращий за ізоляцію. Зараз вже так не думаю.
В дискусії з росіянами, навіть відносно просунутими, постійно, як заячі вуха з мішка, вилазить комплекс зверхності старшого брата. Такий собі апріорний і фундаментальний брак паритету в стосунках. У "м"якших" зразках це виявляється у скептичній поблажливості - ви собі побавтеся в свою мову, незалежність, державність, але ми ж то знаємо - ви просто наша провінція. Добродушні хохли зі салом і своїми піснями. А в глибині, коли прошкребти до суті - лежить звичайна ненависть і нетерпимість до іншого... Звідси і бажання мати свій язык в "сопредельных госсударствах" і озолобленість до виявів незгоди чи, борони Боже, незалежності і рівноправності в судженнях.
З усієї цієї історії з фейсбучним unfriend'ом я виніс два висновки, один для себе, один для вас, колишні друзі-москвичі:
1. Не напружуйтеся бунтувати проти своєї влади. Нічого у вас не вийде. Ви маєте владу, яка є точною проекцією вас самих. Знаково, що ви самі (реальною більшістю голосів) привели Путіна і його зграю до влади саме тому, що хотіли зламати Чечню, не дати їй відійти. Зараз ви заслужено отримали Чечню по всій Росії, і це ще далеко не кінець. Ще двого вам їздити закордон на море і розглядати цивілізований світ з ілюмінатора. Нажаль.
2.  Діалог, зустріч, дискусії, примирення... все це філософська фігня. Воно працює з нормальними людьми, які вже до того прийняли певну систему цінностей і стали готовими до діалогу. Яскравий цьому приклад - "Православний екуменізм": РПЦ безбожно доїть різних наївних римо-католиків, англікан і протестантів на грантові гроші і плює їм у вічі на конференціях, організованих за ті ж гроші. З сьогоднішнім "насєлєнієм" Раші з його ментальністю, у якої багатостолітні корені, "діалог" можливий лише з позиції сили. Це єдина мова, яку вони здатні розуміти. Нажаль.

Божественна Літургія: (дуже) особисті роздуми

Цей допис - лише частина моєї довшої статті про Літургію і літургійні проблеми. Ціла стаття буде опублікована в новому номері журналу "Патріархат", що має вийти друком в середині липня. Кого зацікавило - пропоную підтримати видавництво і придбати примірник журналу, який обіцяє бути дуже цікавим.

     

    В центрі життя Церкви і нашого власного життя як християн стоїть Євхаристія і Божественна Літургія, у якій це Таїнство звершується. Кожна людина, живучи в Церкві і практикуючи своє християнство, набуває власного сприйняття цього Таїнства, виробляє своє бачення місця і ролі Літургії в житті. Існує загальне вчення Церкви про Євхаристію і, поряд з ним, існує наше власне, глибоко особисте сприйняття і переживання Євхаристії. Тут я хочу поділитися саме такими особистими і суб’єктивними роздумами про це Таїнство. Маю надію, що це ділення буде сприйняте читачами як спонука до власної призадуми над тим, що відбувається у Літургії, і якою ця Літургія має бути у нашому житті.

Божественна Літургія як Свято

     З огляду на історичні обставини розвитку Української Греко-Католицької Церкви, її літургійне благочестя переважно зосереджене навколо Євхаристії та євхаристійного богослужіння – Божественної Літургії-Служби Божої. Нажаль такий розвиток євхаристійного благочестя пішов шляхом марґіналізації чи й повного витіснення інших частин літургійного життя Церкви – Вечірні, Утрені та решти традиційних богослужінь. Деякі богослови справедливо говорять про розвиток своєрідної «євхаристійної монокультури» як в Римо-Католицькій Церкві, так і в Східних Церквах, які перебувають на орбіті її впливу.

     У цій «монокультурі» євхаристійна літургія заміняє всі молитви добового кола, а також богослужіння на особливі потреби – за померлих (Парастас чи Панахиду), читання Псалтиря, різні благословення і т.д. З одного боку, логіка цих змін зрозуміла: Євхаристія є центром і джерелом життя Церкви і тому вона справедливо займає перше місце в її літургії.

     З іншого боку, така абсолютизація Євхаристії дуже проблематична. По-перше, вона суперечить Переданню Церкви, в якому завжди існував баланс між різними формами богослужінь, серед яких Євхаристія була щойно вершиною складної піраміди богослужбового життя, а не єдиним його елементом. По-друге, існує проблема «педагогічна»: практика щоденної євхаристійної Літургії та причастя, щоб не стати формальністю і рутиною, передбачає дуже велику інтенсивність внутрішнього життя. В духовному житті існує закон зв’язку між приготуванням і звершенням: чим глибше приготування, тим повніше звершення. І роль щоденних, неєвхаристійних, богослужінь якраз полягає в тому, щоб бути належним приготуванням Церкви до життя Євхаристією. Без них наша участь в Євхаристії ризикує стати мілкою, буденною і навіть «зухвалою», з огляду на природню неготовність кожної людини до щоденного «сходження на вершину», якою є Таїнство Євхаристії. І тут йдеться не про «моральну» неготовність (перебування людини в тяжких гріхах, без благодаті і т.п.), а про непідготовленість екзистенціальну – неготовність людини до пережиття величі Дару, його глибини і багатогранності.

     «Євхаристійна монокультура» неправомірно позбавляє життя Церкви і духовне життя окремих її членів всього спектру інших богослужінь, які несуть інше, різноманітне навантаження: покаяння, вечірньої подяки, опівнічного чування, ранішнього славослов’я, медитативного повчання у мудрості псалмів, щогодинної хвали Богові, світлого смутку за померлими...

     У «піраміді» молитви Церкви Божественна Літургія і причастя є вершиною – зустріччю з Воскреслим Христом і участю в Його Воскресінні. Первинно, Літургія – це богослужіння Воскресного дня, неділі. Це богослужіння торжественне, святкове, тріумфальне. У ранній Церкві Літургію звершували у неділю та в дні пам’яті Святих, особливо мучеників. На нього збиралася ціла місцева церковна громада, про ніякі «приватні» та «тихі» Літургії не могло бути й мови. Літургія була виявом сутності Церкви як собору віруючих у Христа, як Таїнства спільноти святих. Всі ці аспекти Літургії відображені в богослужбових текстах, якими ми досі молимося. Нажаль, практика «тихих», «читаних», «замовних» Літургій, «григоріанок» та «інтенцій» перекреслює автентичне літургійне благочестя Церкви і зводить Євхаристію з Таїнства Церкви до акту приватного благочестя у кращому разі, а в гіршому – до «треби», звершуваної на замовлення жертводавців...

     Я не заперечую правомірності практики щоденного служіння Літургії, ані практики молитовного поминання і пожертв за це поминання. Однак вважаю, що слід звернути більшу увагу на святковий характер Літургії, її воскресний вимір, приготування до неї через інші богослужіння та певну мудру «дистанцію» і піст перед Таїнством Євхаристії. Якщо Євхаристія це Свято, то навряд чи це свято може бути щоденним, адже свято передбачає приготування до нього через будні.

     Мені здається, що нам потрібна не лише «євхаристійна ревність» (яка передбачає щоденне служіння Літургії і щоденне причастя), але і «євхаристійне смирення», що визнає потребу приготування, потребу заглиблення в інші богослужіння та буденний ритм життя для того, щоб Свято було яскравішим, а його пережиття – глибшим. Особисто я вважаю, що оптимально служити Божественну Літургію щонеділі і по Святах – Господських, Богородичних, більшості полієлейних. Це дає можливість і часто причащатися, і водночас не втратити святкового виміру Євхаристії.