середу, 22 квітня 2015 р.

Синдром літургійного недбальства

Церковне вчення з давніх-давен проголошує, що Літургія – це серцевина життя Церкви, як цілої Вселенської, так і кожної із помісних християнських спільнот. Немає більш важливої церковної чинності у цьому світі, ніж богослужіння, – прослава Триєдиного Бога. Богослужбове життя Церкви – це не лише здійснення найвищого покликання всього сотворіння до прослави свого Творця, але також і джерело та основа життя й ідентичності самої Церкви Христової, котра народжується з Літургії, особливо ж з її вершини і повноти – Євхаристії, й котра саме як літургійно-євхаристійна спільнота провадить всю свою діяльність у світі: служіння любові, проповідь Євангелія, навчання істинної віри, тощо.
Надзвичайно важливо усвідомити цю подвійну роль Літургії – як священнодійства у якому і через яке Господь творить Свою Церкву, та як чинності, відправляючи яку, ми отримуємо в дар свою ідентичність як християни, ідентичність церковну, богословську, обрядову, пасторальну… I тоді як перше – саме життя Церкви, шо дається нам через богослужіння – є безумовним і абсолютним благодатним даром Божим, до якого людина не може нічого додати, то друге – наша церковна самобутність – вже прямо залежить від того, як ми ставимося до служіння Літургії. Від того, чи намагаємося з усіх сил виконувати її на належному рівні, чи ідемо шляхом мінімалізму. Тут, здається мені, й існує у нашій Церкві поважна проблема, що безпосередньо стосується нашої церковної і богословської ідентичності. Саме цій проблемі я присвячую ці роздуми.
Проблему цю можна означити як певну надмірну недбалість та байдужість до якості літургійного життя нашої Церкви. Зразу ж зауважу, що не маю наміру торкатися таких складних і делікатних питань як духовний та інтелектуальний рівень священства, справа “східної” чи “західної” орієнтації у богослужбових розбіжностях, отреби певної літургійної реформи, тощо. Натомість хотів би сказати декілька слів про такі, здавалося б деталі, як естетика богослужіння, його належне мистецьке оформлення, збереження “традиційного” обличчя слов’янсько-візантійської літургійної традиції, та її справжнього богословського і духовного змісту. Саме у цих питаннях я вбачаю величезну проблему, що існує у нашій Церкві, проблему, яка стає тим небезпечнішою, що, здається, переважна більшість духовенства (не кажучи вже про мирян) навіть не усвідомлює її існування.
Зрозуміло всім (і вже навіть набридло слухати), що наша Церква за часи радянського лихоліття не мала можливості розвивати свого богослов’я, а тому бракує людей, шо могли би компетентно розбиратися на таких тонкощах як сакральне мистецтво, переклади богословських термінів, традиційний літургійний спів і т.д. Однак не слід також абсолютизувати цієї нестачі компетентних людей, бо все такі вони є, хай і не багато, хай і не з найвищем рівнем спеціальної освіти, проте є. Але чомусь не дуже чути їх голоси бодай там, де вони могли би пролунати і змінити назагал невідрадне становище на краще. Боюся, що справа тут не тільки і не стільку у відсутності спеціалістів (мовляв, ще не встигли виховати), скільки у певній дуже небезпечній тенеденції, що запанувала у середовищі більшості клиру, єрархії, та навіть і науковців – тенденції, яку я, може дещо занадто полемічно, назвав “синдромом літургійного недбальства”. Полягає ця тенденція в легковаженні всім “занадто богословським”, “естетичним” чи “надміру традиційним”. У ці три, зрештою, умовно вибрані категорії, (їх можна було би назвати і більше) вміщається все те, чого для мнимої зручності, свідомо чи не дуже, бажають просто позбутися, викинути із літургії і церковного життя взагалі.  Перше (“занадто богословське”), це те, чого “люди не зрозуміють”…; друге – лише об’єкт естетичного милування групки перебірливої інтелегенції; третє – взагалі пережитки минулого, які дивно, що ще комусь приходить на думку згадувати у нашу модерну епоху… тобто всім тим, що прихильники такої тенденції вважають “несуттєвим” для Літургії або незрозумілими і зайвими для людей (це, мовляв, не завжди зрозуміло і самим богословам).


Всі ми занємо, що ікона це краще, ніж барокові картни на релігійні теми (це у кращому випадку), однак не видно якихось серйозних ініціатив на церковному рівні до справді церковного відродження іконопису. Софріно
Багато хто теорертично погоджується з тим, що Бортнянський і Ведель (це знову ж таки – в ідеалі) – для концерту, а не для храму, а у всіх без винятку храмах УГКЦ як звучав так і далі звучить “вальсовий” спів барокової доби, чи взагалі якесь неймовірне еклектичне поєднання усього, що попало – від італійського Ренесансу до мало що не естрадних пісень. А традиційного доброго церковного співу, історично притаманного нашій церковній традиції так і не чути. I не чути не наразі, а в принципі, бо формування регентів у цьому напрямку не передбачається програмою.
Ми багато говоримо про розвиток нашого “східного католицького богослов’я”, а навіть і про потребу розвивати богословську освіченість мирян, яка, мовляв колись була на високому рівні у Східній Церкві. Однак при цьому ми забуваємо, що головним джерелом богословської формації церковного люду у древності були богослужбові тексти, з яких черпали практично всі догматичні та духовні пізнання. Сьогодні наші вірні, по-перше фактично позбавлені можливості чути ці тексти в церкві (знайдіть мені у Львові храм, де відправляється Вечірня, Утраня за уставом, з усіми їх частинами), де вірні можуть чути ці тексти та розуміти їх. А окрім того, якість наших літургійних перекладів часто (хоч не завжди) така, що мені не надто хотілося б опинитися на місці того “богослова”, догматичні та духовно-аскетичні пізнання якого сформувалися на грунті цих перекладів із їх часто подивугідною непослідовністю, термінологічним різнобоєм, стилістичною профанацією, а іноді й відвертими грубими богословськими ляпсусами. (Втім, любителі “простоти” і сучасності тут знову ж таки можуть закинути, що нічого “суттєвого” в тих перекладах не змінено, а йдеться знову ж таки про певні, другорядні “богословські тонкощі”, естетичну манірність та “традиціоналізм”).
Всі ми любимо говорити про красу “нашого обряду” (це словосполучення стало настільки затасканим і його вживають настільки широко, що вже годі й зрозуміти, який це обряд “наш”), але спробуйте знайти у Львові храм, де б реально можна було охрестити дитя через занурення, як приписи того “нашого” обряду велять. Я розумію пов’язані із цим труднощі (потреба баптистерію, відповідного приміщення і підігріву), але невже ці труднощі настільки непереборні, що за 12 років вільного існування Церква так і не змогла з ними собі порадити. А може не схотіла? – Мовляв, “не суттєво”, можна і без цього, та й занадто “традиційно” як на XXI ст.

Подібні настанови, безперечно, знаходять пояснення у нашому минулому, з його т. зв. “латинізацією” і затраченням нашої церковної ідентичності. Створення штучної прірви між богослов’ям і духовним життям церковного люду; чіткий поділ на “суттєве” і “несуттєве” у богослужбовому житті (першого з якого слід було “під тяжким гріхом” дотримуватися, як якогось майже магічного акту, що забезпечував “важність” того чи іншого Таїнства, а друге можна було спокійно проігнорувати як “звичайний обряд”, що часто й робили при якійсь потребі чи й без); нехтування естетичним, як чимось нижчим за духовне і майже протиставленим до нього; юридично мінімалістичний підхід до літургійних чинностей – все це було притаманне реакційному томізмові ХVI – 1-ої пол. XX ст. та іншим течіям західної філософсько-богословської думки Нового Часу, a звідти перекочувало і в нашу богословську ментальність, яка тоді не мала свого імунітету проти цих впливів. Однак існування такої тенденції сьогодні, нажаль, не видається простою інерцією, що залишилася з минулого нашої Церкви. Радше навпаки, це скоріше загрозлива перспектива майбутнього, бо на що ж краще можна сподіватися, якщо все менше молодих священиків, семінаристів та церковних лідерів виховується т
Тому, мої подальші роздуми звернені насамперед до них. Небезпека і навіть трагедія у тому, що вирішення цієї проблеми – не просто справа часу (мовляв, виховаються нові люди, і тоді все піде на краще). Радше навпаки – справою часу є лише поглиблення цією кризи і її все більш патологічне загострення, бо в таких справах час працює проти нас. Слід усвідомити, що сьогодні вірні назагал, і молоде покоління зокрема, фромується у такій незадовільній літургійній атмосфері, виростає у ній. А це означає не лише, що ми втрачаємо дорогоцінну можливість для належного духовного, богословського і літургійного формування нашої Церкви сьогодні, але й унеможливлюємо (чи принаймі, надзвичайно утруднюємо ) його на завтра. Перевиховати людину завжди набагато важче, ніж її відразу добре виховати.
Я не літургіст
Собор на суспільні теми – це надзвичайно важливо. Однак вважаймо, щоб ми, виходячи на широкі роздоріжжя нашого суспільстав проповідувати і запрошувати суспільство/світ у храм, самі того храму за плечима у себе не втратили через недбальство і профанацію. Бо може виявитися, що запрошені прийдуть, а ввести їх не буде у що, бо наш Храм перетвориться у той самий “світ” із якого запрошені вийшли.



четвер, 3 січня 2013 р.

Шведські етюди

     У кінці листопада-початку грудня був у Швеції, де на запрошення Newman Institute викладав курс Богослов"я ікони. Це був перший візит у скандинавську країну, тому було дуже цікаво познайомитися з новою культурою, про яку багато чув.
     Newman Institute - невеличкий католицький навчальний заклад (важко назвати його університетом, це скоріше поєднання коледжу і вечірньої школи), в якому навчається до 100 постійних студентів + люди, які записуються на окремі курси "за інтересами". Кістяк викладачів інституту - єзуїти, переважно німецькі, хоч звісно є і місцеві викладачі. Заклад розташований в старовинному містечку Уппсала, на північ від Стокгольма. Уппсала - історичний центр Швеції, місце багатьох історичних подій і поховання королів. А ще - в ньому знімали відомий фільм "Фанні і Александр".
     Мої слухачі - група з 13 осіб, переважно старших, ніж "студентський вік". Дехто цікавиться іконою як мистецьким феноменом і сам пише ікони, дехто відкрив для себе практику молитви перед іконою, дехто просто прийщов "на екзотику". Але всі слухачі виявилися вдячними і уважними. Взагалі, шведи "повально" володіють англійською, так що і люди старшого віку, і студенти не мають жодних проблем спілкуватися і читати цією мовою.
     Одне з найяскравіших вражень - природа Швеції. Я, звісно, не міг побачити багато, бо був "прив"язаний" до викладання, однак побачив і довідався доволі, щоб оцінити розмах цієї північної мекки екотуризму. У Швеції дуже мале населення: при території країни понад 400 тис. км. кв. 9,5 млн. жителів - це розкіш. При цьому, 9 млн зосереджені на 20% відстоках території на півдні, а від Уппсали на північ живе лише 600 тис. людей. Це територія "лосів і лососів", де є безліч річок, ліси, гори і "тундра" (не впевнений, чи саме так правильно це називається у Швеції). Саме там розташована казкова Лапландія Снігової королеви...
     Місто Стокгольм - прекрасне своїми свіжими, широкими, напівморськими-напвіпрісними каналами і величною, "розмашистою" архітектурою. Місто величне, але не помпезне, позбавлене якоїсь імперської пихи (яку має Петербург, Брюсель, навіть Париж). І в Уппсалі, і в Стокгольмі є декілька цікавих музеїв (Національний, Університетський, Орієнтальний). Тут можна побачити і єгипетські мумії, і фаюмські портрети, і збірку новгородських ікон, і новітнє європейське мистецтво. Це далеко не перші музеї світу, але дуже навіть непогані.
     Серед негативних вражень - ціни і погода. З першими все ясно, а щодо другого, то справа не так у холоді (темперетура була цілком "українська"), як у тому, що смеркає о 2-30. Мало що не полярна ніч. Кажуть в цей час різко зростає кількість самогубств...
Трохи фото тут -
 http://www.facebook.com/media/set/?set=a.4842728797685.2178233.1580801401&type=1

середу, 26 вересня 2012 р.

Римські спостереження-3

СЕМІНАР про документи 2 Ватиканського собору: Беру участь в семінарі, присяченому 50-річчю початку Другого Ватиканського собору, який відбувається в Папаському універистеті св. Томи (Анджелікум). Учасники нашого семінару походять зі багатьох центрально- і східноєвропейських країн (Чехія, Угорщина, Словаччина, Румунія, Боснія-Герцеговина, Хорватія, Сербія, Білорусія, Грузія, Вірменія). Українська група найбільша - 7 осіб. У презентаціях, а ще більше у неформальних розмовах виявляються як подібності, так і відмінності ситуації в цих "постсоціалістичних" країнах. Насамперед - всюди політичний розвал, криза і хаос. Загальна теза для всіх країн: "На виборах немає за кого голосувати". Коли хорвати і чехи пафосно розказують про політичну стагнацію в своїх країнах, нам доводиться скромно мовчати, бо, як відомо, все пізнається у порівнянні. Те саме стосується і церковної ситуації. У більшості цих країн проблеми подібні: зменшення ролі релігії у суспільстві, інертність церковного лідерства і неготовність діяти в світі, що швидко міняться, недостатня роль "мирян" у Церкві. брак взаємної довіри і напруження між "лібералами" і "консерваторами" і т. д. Чітко видно, що ці молоді люди, які здобули західну освіту, належать до нового покоління, яке у всіх цих країнах суттєво відрізняється від старшого і прагне жити по-іншому. Говорячи про роль "мирян" у житті Церкви (осоновна тема семінару), більшість учасників і доповідачів сходяться на тому, що ця тема сьогодні залишається проблемною не менше, ніж після самого Собору. Церква у практичному житті так і не змогла виробити оптимальної моделі співвідношення між ієрархічним виміром її життя (повноваження єпископату, сакраментальне життя Церкви, роль священства і роль загалу Церкви, який становить її абсолютну більшість і окреслюється загальною категорією "мирян". Ми і далі говоримо про "мирян" і "клир" як про дві окремі категорії християн, майже як про два окремих біологічних види :-) Реальність однієї Церкви як нового творіння у Христі ще не перемогла людської звички ділитися на касти і угрупування...

суботу, 22 вересня 2012 р.

Римські спостереження - том 2 :-)

Не відкрию нікому Америки, Коли скажу, що Рим вражає історичними пам"ятками - їх кількістю і, доволі часто, якістю збереження. Що мене найбільше вразило: це не місто музеїв, а місто-музей - ідеш якоюсь вуличкою чи двориком і раптово натрапляєш на колону часів Траяна (І ст) або мозаїку 5 століття, або забудову 2 ст... І головне,що всі ці пам"ятки доступні, церкви діючі, на руїнах можна походити і сфотографуватися... З іншого боку, держава дуже прискіпливо слідкує за їх збереженням і дбає про це фінансово. Рим справді навіває повагу і якесь благоговіння. Не грандіозністю імперських руїн і не помпезністю церковних фасадів, а безпосередньою і реальною присутністю ранньої Церкви, самих її витоків. Ці найраніші реліквії, фрагменти храмів, фресок, мозаїк вражають тверезою скромністю, аскетичністю, простотою, навіть бідністю. Пізніші храмиі палаци тяжіють золотом, ренесансним і бароковим декором, надміром артистизму і штучності. Мабуть вонитеж були виявом віри і побожності своїх сучасників, але мені це виглядає чужим і безплідним для Церкви сьогодні... Хоча, про смаки не сперечаються... Зі сучасного мистецтва дуже цікаві, хоча і дещо контроверсійні мозаїки о. Марка Рупніка і мозаїчної майстерні Centro Aletti http://www.centroaletti.com/ita/atelier/atelier01.htm За ними стоїть ціла власна філософія мистецтва, в якому мозаїка сприймається як композиція різних матеріалів: не лише смальти, але каміння, скла, різноманітних видів випаленої глини і т.д. Особливо вразила "золота" мозаїка у святилищі Ірландського колегіуму http://www.flickr.com/photos/irishcollegerome/4390645560/

четвер, 20 вересня 2012 р.

Римські спостереження - том перший :-)

Оскільки давно хотів добре подивитися і відчути це місто, то дивлюся на нього прискіпливим поглядом І намагаюся сам для себе вербалізувати головні спостереження. Наразі - про загальне враження від міста і його архітектури. Я абсолютно не спеціаліст з архітектури чи історії мистетцва, тому мої висновки - цілком суб"єктивні враження. Отже: Місто вражає поєднанням густонаселеності, кількості туристів, інтенсивності руху і т.д. з кількістю зелені (парки, алеї в центрі), великими незайманими ділянками землі в самісінькому історичному центрі та збереженням кожного камінчика історії. Коли стоїш біля Колізею, на римському форумі, то враження, ніби знаходишся десь на окраїні маленького містечка, в сільській місцевості: горби, порослі деревами, руїни, каскад пластів стародавнього міста. Колізей - окрема тема. Хоча він доволі специфічно вписаний у ландшафт центру, неначе "втоплний" у ньому, він все одно справляє враження "колосеума", величезного кам"яного колоса. Можна лише уявити, як він виглядав на тлі древнього Риму і яке враження він справляв на людей, що потрапляли в це місто зі своїх мазанок, і досі не бачили будинку, вищого за два-три поверхи... Взагалі вся імперська архітектура - це комунікація величі і могутності імперії в камені. Її завдання - подавляти, обеззброювати, переконувати у непереможності. Уявляєш собі, як колони полонених проходили через тріумфальні арки і вражено дивилися на все це. Мені згадуються полонені індіанці з фільму "Апокаліпто", яких привели в місто ацтеків до підніжжя гігантських східчатих пірамід, або кадри з фантастичних фільмів, де земляни потрапляюь на іншу планету з розвинутою цивілізацією... Але водночас та архітектура прекрасна. ІМХО, такої витонченості, стрункості колон, таких легких і "свіжих" пропорцій як на римському форумі не має жодний будинок пізніших епох...Ці споруди і сьогодні, за 2000 р., здаються молодими і живими, як дівчата, тоді як багато будівель 18-19 ст. виглядають старими розтовстілими бабами... (-: Обеліски - ще одна тема. Їх в Римі так багато, що мимоволі наводить на роздуми - чому б це? Є обеліски древньоримські, є ранньовізантійські, є середньовічні і ренесансні, є навіть древньоєгипетський, перевезений з-над Берегів Нілу... Як відомо, в древніх культурах обеліски - це фалічні символи, символи сили. Може тими десятками стовпів і стовпчиків, що здіймаються до неба, Рим показує світу і небу свою потугу, свою імперську міць... :-) Взагалі, Рим порядно зіпсований помпезними, майже депресивними будівлями 19 і особливо, першої половини 20 ст. (епоха Муссоліні). Бідні люди думали, щовони будують в імперському стилі і таким чином виражають велич Риму. А насправді набудували якихось сірих кам"яних мегаструктур, що нависають над містом і псують ландшафт. Дивлячись на них, згадуєш фільм Чарлі Чапліна про Гітлера, що геніально передає дух того часу... Далі буде...

понеділок, 16 липня 2012 р.

Раша, гудбай!


Цікавий і дуже повчальний для мене досвід. Був у мене в Фб-френдах один "російський церковний інтелігент". Чоловік розумний, освічений, християнин, богослов, а-ля ліберал. Але час від часу кидав в"їдливі зверхні пости на українські теми: то хохлами обізве, то на "насильницьку українізацію" наїде, то йому російської мови в Севастополі бракує, то покепкує собі зі "свидомых", то поприколюється над "древніми украми"... Спочатку це викликало у мене чисто культорологічний інтерес і бажання доброзичливо дискутувати - все ж людина інтелігентна, може просто чогось не розуміє, має якісь стереотипи. Все ж таки "буття визначає свідомість"...
Однак всі дискусії (не лише зі мною, він людина доволі знана в неті, тож опонентів мав доволі) йшли в руслі "хто зі мною не погоджується, той обмежений націоналіст". А коли аргументи припирали до стіни, то відбувався перехід на особисті наїзди, або "зіскакування" з теми - типу, мій ФБ, що хочу, те і пишу, кому не подобається - розфренджу. І такий зверхній стьоб... Коли, боронь Боже, йому відповідали тим самим, він страшенно ображався до глибини своєї інтелігентної душі. Воно б усе не вартувало виїдженого яйця - чи мало "исконников" в інтернеті "подвизається"... Лише одне велике АЛЕ: цей чоловік - однин з найпомітніших, "найпередовіших" і найвідкритіших сучасних християнських письменників, публіцистів, зрештою православних публічних людей в РФ. Зі своїми здоровими поглядами, цікавими підходами, назагал позитивним духом. Якщо говорити про "загоєння ран минулого", "налагодженння діалогу між інтелектуалами", "національне примирення", то з російського боку можна говорити хіба з такими людьми. Тобто я так думав досі.  Для мене ФБ контакт з ним був своєрідним case study (окрім професійного богословського інтересу і симпатії), як налагоджувати контакт з нормальними людьми "з того боку", бо діалог і контакт завжди кращий за ізоляцію. Зараз вже так не думаю.
В дискусії з росіянами, навіть відносно просунутими, постійно, як заячі вуха з мішка, вилазить комплекс зверхності старшого брата. Такий собі апріорний і фундаментальний брак паритету в стосунках. У "м"якших" зразках це виявляється у скептичній поблажливості - ви собі побавтеся в свою мову, незалежність, державність, але ми ж то знаємо - ви просто наша провінція. Добродушні хохли зі салом і своїми піснями. А в глибині, коли прошкребти до суті - лежить звичайна ненависть і нетерпимість до іншого... Звідси і бажання мати свій язык в "сопредельных госсударствах" і озолобленість до виявів незгоди чи, борони Боже, незалежності і рівноправності в судженнях.
З усієї цієї історії з фейсбучним unfriend'ом я виніс два висновки, один для себе, один для вас, колишні друзі-москвичі:
1. Не напружуйтеся бунтувати проти своєї влади. Нічого у вас не вийде. Ви маєте владу, яка є точною проекцією вас самих. Знаково, що ви самі (реальною більшістю голосів) привели Путіна і його зграю до влади саме тому, що хотіли зламати Чечню, не дати їй відійти. Зараз ви заслужено отримали Чечню по всій Росії, і це ще далеко не кінець. Ще двого вам їздити закордон на море і розглядати цивілізований світ з ілюмінатора. Нажаль.
2.  Діалог, зустріч, дискусії, примирення... все це філософська фігня. Воно працює з нормальними людьми, які вже до того прийняли певну систему цінностей і стали готовими до діалогу. Яскравий цьому приклад - "Православний екуменізм": РПЦ безбожно доїть різних наївних римо-католиків, англікан і протестантів на грантові гроші і плює їм у вічі на конференціях, організованих за ті ж гроші. З сьогоднішнім "насєлєнієм" Раші з його ментальністю, у якої багатостолітні корені, "діалог" можливий лише з позиції сили. Це єдина мова, яку вони здатні розуміти. Нажаль.

понеділок, 9 липня 2012 р.

Божественна Літургія: (дуже) особисті роздуми



Цей допис - лише частина моєї довшої статті про Літургію і літургійні проблеми. Ціла стаття буде опублікована в новому номері журналу "Патріархат", що має вийти друком в середині липня. Кого зацікавило - пропоную підтримати видавництво і придбати примірник журналу, який обіцяє бути дуже цікавим.
     
    В центрі життя Церкви і нашого власного життя як християн стоїть Євхаристія і Божественна Літургія, у якій це Таїнство звершується. Кожна людина, живучи в Церкві і практикуючи своє християнство, набуває власного сприйняття цього Таїнства, виробляє своє бачення місця і ролі Літургії в житті. Існує загальне вчення Церкви про Євхаристію і, поряд з ним, існує наше власне, глибоко особисте сприйняття і переживання Євхаристії. Тут я хочу поділитися саме такими особистими і суб’єктивними роздумами про це Таїнство. Маю надію, що це ділення буде сприйняте читачами як спонука до власної призадуми над тим, що відбувається у Літургії, і якою ця Літургія має бути у нашому житті.

Божественна Літургія як Свято
     З огляду на історичні обставини розвитку Української Греко-Католицької Церкви, її літургійне благочестя переважно зосереджене навколо Євхаристії та євхаристійного богослужіння – Божественної Літургії-Служби Божої. Нажаль такий розвиток євхаристійного благочестя пішов шляхом марґіналізації чи й повного витіснення інших частин літургійного життя Церкви – Вечірні, Утрені та решти традиційних богослужінь. Деякі богослови справедливо говорять про розвиток своєрідної «євхаристійної монокультури» як в Римо-Католицькій Церкві, так і в Східних Церквах, які перебувають на орбіті її впливу.
     У цій «монокультурі» євхаристійна літургія заміняє всі молитви добового кола, а також богослужіння на особливі потреби – за померлих (Парастас чи Панахиду), читання Псалтиря, різні благословення і т.д. З одного боку, логіка цих змін зрозуміла: Євхаристія є центром і джерелом життя Церкви і тому вона справедливо займає перше місце в її літургії.
     З іншого боку, така абсолютизація Євхаристії дуже проблематична. По-перше, вона суперечить Переданню Церкви, в якому завжди існував баланс між різними формами богослужінь, серед яких Євхаристія була щойно вершиною складної піраміди богослужбового життя, а не єдиним його елементом. По-друге, існує проблема «педагогічна»: практика щоденної євхаристійної Літургії та причастя, щоб не стати формальністю і рутиною, передбачає дуже велику інтенсивність внутрішнього життя. В духовному житті існує закон зв’язку між приготуванням і звершенням: чим глибше приготування, тим повніше звершення. І роль щоденних, неєвхаристійних, богослужінь якраз полягає в тому, щоб бути належним приготуванням Церкви до життя Євхаристією. Без них наша участь в Євхаристії ризикує стати мілкою, буденною і навіть «зухвалою», з огляду на природню неготовність кожної людини до щоденного «сходження на вершину», якою є Таїнство Євхаристії. І тут йдеться не про «моральну» неготовність (перебування людини в тяжких гріхах, без благодаті і т.п.), а про непідготовленість екзистенціальну – неготовність людини до пережиття величі Дару, його глибини і багатогранності.
     «Євхаристійна монокультура» неправомірно позбавляє життя Церкви і духовне життя окремих її членів всього спектру інших богослужінь, які несуть інше, різноманітне навантаження: покаяння, вечірньої подяки, опівнічного чування, ранішнього славослов’я, медитативного повчання у мудрості псалмів, щогодинної хвали Богові, світлого смутку за померлими...
     У «піраміді» молитви Церкви Божественна Літургія і причастя є вершиною – зустріччю з Воскреслим Христом і участю в Його Воскресінні. Первинно, Літургія – це богослужіння Воскресного дня, неділі. Це богослужіння торжественне, святкове, тріумфальне. У ранній Церкві Літургію звершували у неділю та в дні пам’яті Святих, особливо мучеників. На нього збиралася ціла місцева церковна громада, про ніякі «приватні» та «тихі» Літургії не могло бути й мови. Літургія була виявом сутності Церкви як собору віруючих у Христа, як Таїнства спільноти святих. Всі ці аспекти Літургії відображені в богослужбових текстах, якими ми досі молимося. Нажаль, практика «тихих», «читаних», «замовних» Літургій, «григоріанок» та «інтенцій» перекреслює автентичне літургійне благочестя Церкви і зводить Євхаристію з Таїнства Церкви до акту приватного благочестя у кращому разі, а в гіршому – до «треби», звершуваної на замовлення жертводавців...
     Я не заперечую правомірності практики щоденного служіння Літургії, ані практики молитовного поминання і пожертв за це поминання. Однак вважаю, що слід звернути більшу увагу на святковий характер Літургії, її воскресний вимір, приготування до неї через інші богослужіння та певну мудру «дистанцію» і піст перед Таїнством Євхаристії. Якщо Євхаристія це Свято, то навряд чи це свято може бути щоденним, адже свято передбачає приготування до нього через будні.
     Мені здається, що нам потрібна не лише «євхаристійна ревність» (яка передбачає щоденне служіння Літургії і щоденне причастя), але і «євхаристійне смирення», що визнає потребу приготування, потребу заглиблення в інші богослужіння та буденний ритм життя для того, щоб Свято було яскравішим, а його пережиття – глибшим. Особисто я вважаю, що оптимально служити Божественну Літургію щонеділі і по Святах – Господських, Богородичних, більшості полієлейних. Це дає можливість і часто причащатися, і водночас не втратити святкового виміру Євхаристії.